Мене почали газлайтити і я не витримавши вигнала хлопця з квартири
Всім привіт. Пишу, бо мені потрібен погляд зі сторони.
Я і мій хлопець, живемо разом вже майже 2 роки, до того як почати жити разом ми зустрічалися десь рік. Не можу сказати що це ідеальні відносини, в яких ми просто безтями закохані один в одного і живемо душа в душу без якихось конфліктів. Ні, ми живі люди, кожен зі своїм поглядом на ті чи різні речі. Але замість криків, або замовчування, ми завжди розмовляли та не давали конфліктам які в нас були зайти занадто далеко. Як я раніше думала, в нас все добре... але схоже або я весь час себе дурила, або щось просто пішло не так.
Все почалося з душу. Він наступив на лейку для душу, зламавши її. І впродовж декількох днів ігнорував той факт що його треба тепер замінити. Навіть почав використовувати ковш, щоб обмивати себе. Я не була в захваті від такої альтернативи нормального душу, та замінила його сама. Але після цього поклала перед ним чек з магазину, сказавши, щоб він кинув мені на картку гроші за нову лейку.
Після цього у квартирі майже кожен день щось ламалось.
Я приходила з роботи та бачила зламану ручку на дверцятах шафи, або розбиту чашку, чи тарілку. Зламана кавомашина. Дірки на одягу, яких раніше там не було. Мені почало здаватися що я сходжу з розуму. Кожен раз коли я знаходила щось зламане та такала про це моєму хлопцеві, він казав що нічого не знає і що це мої речі. Ні хто окрім мене ними не користується. За розбитий посуд, він казав що може то я сама. Або мої коти. (Ага... коти... розбили мою чашку та поклали у відро для сміття, це ж саме так вони роблять)
Це тривало майже місяць. І він постійно казав що то я сама.
Останньою краплею став перерізаний кабель для ноутбука. Я вибухнула. Наскільки б не була в мене погана пам'ять, я б змогла зробити щось подібне і забути про це.
Я кинула порізаний кабель йому в обличчя та спитала нащо він все це робить. Для чого він ламає мої речі. Що з ним не так? Яка муха його вкусила?!
І знову він почав казати, щоб я не вигадувала. Що він не буде це робити. І з такою гидливою усмішкою на обличчі, яку вперше у нього побачила сказав "Може ти сама це зробила?".
Він цим насолоджувався. Тим що зводив мене з розуму.
Це була остання крапля. Я сказала що б він збирав свої речі і йшов геть з моєї квартири.
Схоже він цього не очікував. Він нервово засміявся і спитав "Це такий жарт? Ти мене женеш? Серйозно?"
Моя відповідь "У тебе година на збори. Це не жарт. Не підеш сам подзвоню татові" (мій батько живе в сусідньому будку, він би його вікна викинув)
А далі... знаєте про п'ять стадій прийняття? Я наблюдала їх усі. Напочатку він казав що не вірить мені, що я не можу його виганяти. Потім почав на мене кричати, кричав що я "дріб'язкове стерво", "невдячна розпещена сука яка отримала все що маю на золотій тарілці". Далі почались благання дати йому декілька днів, він ходив понурий збираючи свої речі. І в кінці спитавши ще раз чи точно я впевнена.
Я сказала що б він не забув відати мені ключі від квартири.
Після того як він пішов, я все ж таки подзвонила батькові, попросила прийти та поміняти мені замки. Бо в якийсь момент зрозуміла що три роки зустрічалась з людиною і можливо насправді ніколи не знала який він.
Деякі із наших спільних знайомих кажуть що я занадто поспішила, треба було сісти поговорити. Багато хто не вірить що він міг робити подібне. Моя сім'я каже що я все зробила правильно.
Чи дійсно я поспішила? Треба було поговорити та намагатись зрозуміти нащо він це робить? Я не вважаю себе в чомусь винною, та не думаю що можна було спровокувати таке. І якщо людина все почала вот так навмисно гадити, то нащо тримати таку людину поряд.